Пишаємося своїми земляками!
«Він мав талант людяності»
Шановні друзі, сьогодні справді знаменна дата, сьогодні, 23
квітня виповнюється 100 років від дня народження нашого земляка, талановитого
письменника, людини, яка по справжньому любила і прославляла наш рідний край –
наш ювіляр Григорій Тютюнник. В чому ж секрет його геніальності? Адже прожив
він досить коротке життя - всьго 41 рік, та все ж таки встиг залишивши по собі:
збірку оповідань «Зорані межі», повість
«Хмарка сонця не заступить», збірку поезій «Журавлині ключі» і знаменитий роман
«Вир» - за який письменника посмертно було удостоєно Шевченківської премії.
За життя Григорія Тютюнника так і не настигла слава, та він її зовсім і не прагнув. Хотів, щоб
читали, хотів, щоб розуміли, а тому писав просто і жив просто, як і ті
селяни-хлібороби, що стали героями його роману «Вир». Писав про Охтирку,
Опішне, Гадяч, Ворсклу, Псел, Зіньків і рідну Шилівку.
Справді, це той випадок, коли ми з гордістю можемо сказати –
це наш земляк!
«Кремезний, середній на зріст, чуб — вихорем на правий бік,
ніби відбиток круто завихреної думки. Руки богатирські, пальці великі, пругкі,
погляд зосереджений, внутрішньо зібраний, трохи засмучений, завжди лагідний,
спокійний. Коли говорив — то відчувалося, що йому немає потреби запевняти
«Чесне слово», як клянуться інші. Відчувалося, що його слово чесне, зважене.
Було у ньому щось від природи благородне і чисте. У ньому жило внутрішнє
добро», — таким Григорій Тютюнник запам'ятався
письменнику - земляку Григорію Нудьзі.
А народився Григорій Михайлович (23 квітня 1920) в селянській
родині в селі Шилівці, Зіньківського району на Полтавщині. Його мали назвати
Ігорем, — пише у спогадах дружина письменника Олена Черненко (Тютюнник). Але
дід пішов записувати онука і написав не так, як просили. Тож ніхто в селі не
звав хлопчика Григорієм, доки той у школу не пішов. І на звернення вчительки —
Тютюнник Григорій — спочатку він узагалі не реагував. Хлопчика доводилося
кликати кілька разів: «Горя, це я до тебе звертаюся!» Повертаючись додому він
часто плакав від образи — не розумів, чого його усі кликали Горьком—Ігорьком.
Чому таке прізвисько приклеїлося до нього, Григорій Михайлович зрозумів лише
дорослим. Його батьки розлучилися ще до того, як він народився. Мати була
вчителькою, батько — теслею. Дід, материн батько, був «комбєдом», вважав, що
вчителі — «велика величність», і постійно повторював дочці, що вона мала йти
заміж за комісара. Гриша закінчив Шилівську семирічку, три роки навчався у
Зіньківській середній школі №1, яку закінчив у 1938 році. Саме у школі
прокинувся й літературний талант — почав писати вірші, котрі побачили світ у
зіньківській «районці». Далі — літературний факультет Харківського
університету. Закінчити його вдалося лише у 1946 році: з початком війни молодий
Тютюнник записався до студентського батальйону і пішов на фронт. Поблизу Білої
Церкви був поранений, потрапив у полон, двічі з нього тікав… Та страшна війна
залишилася у ньому на все життя — уламком сталі, що носив під самісіньким
серцем. Письменника було поранено в легеню, інколи осколок давав знати про себе
— рухався, спричиняючи неймовірний біль. У квітні 1949 року Григорію Тютюннику
довелося лікуватися в лікарні у Львові, де він саме працював співробітником
львівського журналу “Жовтень” і вів активну,
напружену літературну діяльність.
Однак лікарі побоялися чіпати осколок. А Григорій, «згорав»
від високої температури майже два тижні. Чергові лікарі тоді порадили дружині
письменника їхати до Києва — шукати Амосова. Микола Михайлович зробив йому
операцію, котра тривала чотири з половиною години. Тоді Амосова, дуже вразила кремезна зовнішність цього пацієнта.
Якби Тютюнник не став письменником, він обов'язково відбувся
б, як мовознавець. Бо з приводу одного лише слова, Григорій Михайлович міг
провести цілу наукову розвідку, а потім прочитати цікаву лекцію. Дуже любив
мову полтавського краю і рідну природу. І свій знаменитий «Вир», він писав на
Полтавщині у Шилівці: щоліта приїздив до матері Ївги Федотівни на гостини. Жив
кілька місяців, проте вдома не сидів: то йшов у ліс писати свій головний твір життя, то мандрував у
сусідні села — приглядався до селян, які згодом з'являлися у якості героїв на
сторінках його «Виру». А друзям говорив, що ніде так не пишеться, як у рідній
Шилівці. Її у романі він назвав Троянівкою, а в описаних краєвидах Троянівки
можна легко впізнати річку Ташань, Радьківщину і Беєву гору. У листах до матері
Тютюнник часто писав, що у Львові дуже сумує за рідними місцями: «Я вже, як
журавель, стою на одній нозі і виглядаю на схід: чи скоро полечу на свій рідний
край?»
На початку літа 1961 року Григорій Тютюнник написав матері:
«Як приїду, то буду відпочивати до самої зими і не візьму з собою ні машинки,
ні пера…» Однак приїхати до матері того
літа йому так і не судилося: Ївзі Федотівні самій довелося їхати до Львова, аби
провести в останню путь свого Горю — 29 серпня у письменника не витримало
серце. Ховали його на Личаківському цвинтарі. Коли друзі несли на плечах гроб з
тілом сина, мати не витримала й викрикнула у горі та відчаї: «Грицю, ну як же
це так?..»
«Він мав талант людяності. І вроджений, і вистражданий, —
писав про Григорія Тютюнника його молодший брат, відомий письменник Григір
Тютюнник. — Справжній талант не дається без болю і муки, як і саме життя. А ще
життя не дається без любові.» Мало — бачити, мало — розуміти, треба любить. Бо
любов — то найвищий дар, який коли-небудь може отримати людина».
